ofeliyadd

Нікола Шугай

Валізи смикнуло, чорна стрічка транспортеру повільно поповзла, і мій багаж проковтнула “чорна рентгенівська скриня”. За крок до брами аеропортовського металодетектора, я востаннє обернувся і встиг вловити в очах друзів, що прийшли мене провести, якусь відчайдушу розгубленість. В ту мить я і сам, здається, завагався: “Наче назавжди зі мною прощаються”, - промайнуло в голові. Та офіцер безпеки вже махав мені рукою, аби я не зволікав та хутчіше проходив рутинну процедуру контролю...

Налітавшись, за багато років я звик до певного стереотипу. Як співалося колись в одній старій пісенці: “Мне сверху видно все – ты так и знай!”, - але коли літак розвертаєтся в повітрі над аеропортом великого міста, за ілюмінатором добре видно, як на землях навколо розстеляється розлогий та малоцікавий індустріально-складський пейзаж. Закруглені верхи ангарів, коробочки боксів, прямокутники стоянок вантажного транспорту, вишикувані ряди трейлерів-перевізників, цеглини господарчіх споруд, плутанина гладкіх шосейок та інші чисельні атрибути сучасної цивілізації. Все це зверху нагадує мурашник, де кипить людська активність, що забеспечує міста навколо так звичними всім благами. Сідаєш ти в Прага-Рузіні, злітаєш у Схіпхол-Амстердам, розвертаєся над Руасси-Шарль-де-Голь під Парижем, Джи-Еф-Кей в Нью Йорку або Джордж Буш Інтерконтинентал у Хьюстоні, саме цей ландшафт зустрічатиме тебе першим та проводжатиме останнім в повітрі. Саме цей стереотип слухняно прокинувся, коли літак ковзнув крізь білу вату небес додолу і в салоні пролунало бадьоре повідомлення, що вже невдовзі нас зустрічатиме міжнародний аеропорт Бориспіль. Притулившись чолом до круглого скла, я спостерігав як під крилом наближаются, заваливалюются вбік поля... потім знову поля... лісочок... купка хат під цібулиною церквинки... Вже низенько, “середь долины ровныя” нескінченних весняних ланів проплив самотній хутірець, а очи метушились по порожніх просторах бездоріжжя в пошуках звичного індустриального краєвиду з дорогами, повними транспорту. Хоча ось... Ось там тягнется вузенька жилка, де неспішно повзуть механічні жучки, трактор та якійсь фургончик. І вже над ранвеєм, коли обабіч посадочній смуги під крила Боїнгу майнули абсолютно недоречні тут копиці сіна, мене раптом розібрав сміх. У здивованому захваті я обернувся до сусіди по кріслу: “Та ми ж в село сідаємо!” Мовчазний сусіда, в начеплених на кінчика носа окулярах, що половину дороги вивчав “Газету по-киевски”, здивовано витріщився на мене. Здаєтся, він геть нічого не зрозумів...


( Read more... )